Попередній розділ: Пролог. 40 імен.
Це була звичайнісінька чорна футболка.
Розмір «М», стовідсоткова бавовна.
На грудях був зображений скелет в гідрокостюмі повзе по пляжу. У нього в руках була М-16 і ніж на поясі. Цей скелет з'явився з прибою і темні хвилі плескалися позаду нього. На грудях, зліва від малюнка, красувався тризуб SEAL. Тризуб був єдиною причиною чому я купив цю футболку в першому-ліпшому магазині.
Я пам'ятаю той день коли я отримав посилку з цією футболкою. У селі на Алясці, де я виріс, таких футболок ніколи не було. Я розкрив посилку, надів футболку і носив її практично кожен день. Якщо від неї ще не починало смердіти - я одягав її.
Для всіх інших це була просто футболка яку я носив. Для мене ж це було уособленням мого сенсу життя. Кожен раз надягаючи її, вона нагадувала мені про мою мету стати «морським котиком». В один із днів я уклав футболку разом з іншими речами в чемодан і відправився в місцевий аеропорт. Так почався мій шлях до Вашингтона на захід для майбутніх військовослужбовців. Це був 1992 рік і якщо чесно я не знаю як мені вдалося отримати запрошення, але швидше за все воно прийшло від одного з багатьох кадровиків з якими мені довелося говорити про майбутню службу в SEAL.
«Аеропорт» представляв собою злітно-посадкову смугу на околиці мого села яка була єдиною дорогою в цивілізацію, якщо тільки так можна було назвати хоч якесь місто на Алясці.
На дальньому кінці смуги я побачив літак заходив на посадку. Як тільки пілот і пасажири вийшли з літака, я обійняв своїх батьків на прощання, все це відбувалося в невеликій будівлі котра служила терміналом «аеропорту».
Це була моя перша подорож. Вперше я залишав Аляску на самоті. Вперше я вирушав до Вашингтона. Але найголовніше, я найбільше був вражений тим, що вперше побачу «морського котика».
У моєму селі всі знали, що я хочу поступити на службу в SEAL. Я часто говорив про це з друзями. Я перечитав усі книги, які мені вдалося знайти по темі SEAL.
Я абсолютно нічого не знав про 6-й загін поки не прочитав «Rogue Warrior» Річарда Марсінко. «Demo Dick» або «Акула з Дельти» - деякі з його прізвиськ. Він воював у В'єтнамі і пізніше заснував SEAL Team-6. Книга «Rogue Warrior» розповідає про створення цього підрозділу. Якщо вірити кожному слову написаному в цій книзі, то всі «котики» можуть тиснути від грудей тисячу фунтів та їсти скло. Тоді мені хотілося довести, що я теж можу таке. Ну, може крім того, щоб їсти скло.
Тоді я думав, що бути SEAL це просто круто.
Я знав, тренуватися доведеться дуже жорстко, але я був такий молодий, що не уявляв що це буде куди жорсткіше на ділі. Я дійсно не усвідомлював тих жертв на які доведеться піти. Я просто хотів бути як ті хлопці про які я читав і цього було досить, щоб я рухався вперед за своєю мрією.
Мені пощастило. Я рано усвідомив своє призначення. Я не думаю, що зрозумів це відразу, але як тільки я вирішив стати SEAL, я зрозумів - ось мій сенс життя, моє найбільше випробування. Якби мене запитали «навіщо?» все це, то почуття обов'язку було б в списку причин, але не на першому місці.
Перше місце зайняла тяга довести самому собі, що я зможу пройти серйозний відбір і тренування з тих що є в збройних силах США. Чому я повинен хотіти того, що дістанеться легким шляхом? Якби це було б легко - всі б так робили.
Оглядаючись назад, я не можу з упевненістю сказати - навіщо я хотів собі це довести. Всі мої знання були на рівні прочитаних мною книг, і я вирішив вибрати шлях «морського котика» - шлях постійного самовдосконалення. Тоді я уявляв собі, що якщо я стану військовим, то зможу добитися великих висот.
Пілот допоміг мені донести валізу і нарешті я опинився всередині літака. Я помахав батькам і літак попрямував на зліт. Моя сім'я була небагатою, батьки змогли оплатити лише частину вартості квитка на літак, іншу ж частину оплатили два військових ветерана з мого села.
В аеропорту Анкорідж я знову вирішив пробігтися очима по маршруту моєї подорожі. Перед лекцією з бійцями SEAL я відвідаю деякі пам'ятники і послухаю лекції Армії і ВПС.
Але найбільш очікуваною подією була зустріч з «морським котиком».
Я дістався до Вашингтона і з головою поринув у конференцію. Ми вирушили в Пентагон, який у фільмах виглядає куди крутіше. Насправді це просто велика офісна будівля, тільки незвичайної форми. Так само ми відвідали монумент Лінкольна і меморіал війни у В'єтнамі. Було сумно. Великий список імен на стіні меморіалу був для мене просто списком, я ніколи не втрачав друзів, це трапиться набагато пізніше в Іраку і Афганістані. Згадуючи цей момент, я можу сказати, що тоді я не усвідомлював, що одного разу я так само буду дивитися на список імен, подібний списку на стіні меморіалу, і зрозумію що значить втрачати близьких друзів і товаришів. Буваючи біля стіни зараз я розумію всю тяжку суть подій яким присвячений меморіал. Але поки я підліток і вся моя концентрація спрямована на зустріч з SEAL.
Все було розплановано до хвилини, одягаючись щоранку, я дивився на ту саму футболку, яка була акуратно складена. Її я одягну на зустріч з SEAL.
Зустріч була запланована на вечір, так що після ланчу я поспішив до зали, де боєць загону SEAL повинен був проводити лекцію. На жаль коли я підійшов до дверей в зал мені перегородила шлях жінка з числа організаторів.
Лекційна кімната була буквально забита людьми, але мені вдалося розгледіти кілька вільних стільців.
Я спробував протиснутися, але жінка пояснила, що зал розрахований на певну кількість людей і всі вони вже зайшли.
Вона вибачилася, але навідріз відмовилася мене впускати.
У підсумку зовні зібралася невелика юрба. Лекція SEAL виявилася дуже популярною подією. Через дверне отвір я іноді бачив «котика». Час йшов. Я відкрив розклад в пошуку інших лекцій, але в порівнянні з цієї нічого і поруч не стояло. Я не знав що робити. Пролетіти більше чотирьох тисяч миль, щоб пропустити саме цю лекцію. У цей момент все моє подорож втратило сенс, а я був розбитий.
Незадовго до початку лекції, жінка яка перегородила мені шлях - покликала мене. Вона сказала, що організатори вирішили пропустити всередину ще кілька людей. Залишилися тільки стоячі місця. Я зайняв вільне місце і став чекати коли ж почнеться лекція.
«Морський котик» був одягнений в зелену польову форму, на шиї була чорна балаклава. Штани були заправлені в берці чорно-зеленого кольору. Його волосся було набагато довше ніж прийнято серед військовослужбовців. Звичайно він не був до неподобства пухнастим, а й до суворої зачіски популярної в серед морпіхів йому було далеко.
Вигляд у нього був зухвалий. Впевнений в собі, але не нахабний і це не було чимось удаваним.
Його лекція почалася зі звичайного матеріалу про підрозділи SEAL. SEAL - основне спеціальний підрозділ ВМФ. Абревіатура SEAL утворена з тих стихій, де може працювати підрозділ - на морі, в повітрі і на землі. Президент Джон Ф. Кеннеді визначив необхідність в спеціальних підрозділах для ведення сучасних війн і затвердив створення підрозділів SEAL паралельно з армійськими силами спеціального призначення. У 1961 році озвучуючи плани з висадки людини на Місяць, Кеннеді так само сказав про інвестування мільйонів доларів у створення і навчання спеціальних військових підрозділів.
Перші загони SEAL складалися з підводних підривних загонів, вони ж були направлені до В'єтнаму, де працювали з ЦРУ в Дельта Меконгу. Там «котики» отримали прізвисько «люди з зеленими особами», що пов'язано з камуфляжним гримом, який бійці часто наносили перед тим як вийти на завдання.
Я пильно слухав, лекція тривала близько години. «Котик» багато розповідав про курс BUD / S. Йшлося про тяготи курсу - на BUD / S не було поблажок - запливи в холодному океані і вимотують кроси по піщаному пляжу. Але розповідь про ці труднощі тільки підбадьорив мене.
Після спілкування «питання-відповідь» у нас була невелика перерва перед наступним заходом. Я швидко добіг до свого номера, щоб надіти заповітну футболку SEAL. Я прикинув - раптом мені вдасться сфотографуватися з бійцем SEAL, то буде круто якщо я буду в моїй улюбленій футболці. Коли я повернувся в лекційний зал - «котик» продовжував відповідати на питання.
Я чекав своєї черги.
«Чи можна з вами сфотографуватися?» - запитав я.
Він посміхнувся і поклав руку на моє плече. Якби прямо зараз він сказав мені підстригтися налисо або стрибнути в колодязь, я б не роздумуючи побіг виконувати це. Як тільки нас сфотографували, він прошепотів мені на вухо: «Знаєш, в іншій ситуації тобі б уже давно надерли дупу за те, що ти носиш футболку SEAL коли ти не є «морським котикои».
Я посміхнувся і подякував йому, але в цей момент мені найбільше хотілося швидше зняти футболку. Я знову помчав до свого номера і там сховав футболку на саме дно валізи. Більше я її не одягаю. Я приїхав додому і прибрав її в шафу. Я не хотів бути позером. Коментар на мою адресу знову ж прискорив мене на шляху до моєї мети. Але з іншого боку я відчув, що десь я себе обманюю, коли одягаю цю футболку. Стати справжнім бійцем SEAL було моєю головне метою і сенсом життя. Я хотів заслужити право носити цю футболку.
Усвідомивши своє призначення я ніколи не кидав спроб досягти його. Озираючись назад я думаю, що мої батьки прищепили мені це - жити з метою. Вони були молоді коли їх життя і їх призначення закинули їх на Аляску і я знаю як їм було нелегко.
Мої батьки були місіонерами. Віра направила їх з Каліфорнії на Аляску, далеко від комфорту великих міст. Моїх батьків не хвилювали проблеми пов'язані з життям в селі. Для них це стало звичайним життям в передмісті.
Ми жили в двоповерховому будинку в сотні ярдів від річки. Мені так часто доводилося бачити лосів поруч з будинком, що в один момент це перестало мене дивувати. У телевізорі був всього один канал, а радіостанцій і в помині не було. У будинку був водопровід і електрика, але не було опалення. Взимку будинок гріла величезна піч. Ночами батько часто вставав перевірити - чи йде від неї тепло.
Великий контейнер стояв поруч з піччю. Моїм обов'язком було стежити, щоб взимку в ньому завжди було повно дров.
На ганку стояв стіс і коли він порожнів, я брав оберемок дров з ганку і вкладав їх у контейнер. Я ніколи не канючив гроші на кишенькові витрати за допомогу по будинку. Це був мій загальний внесок в виживання нашої сім'ї в суворих умовах Аляски.
Один з перших спогадів про початкову школу - уроки з розведення багаття. Звичайно, нас вчили як писати і читати, але так само в школі нам викладав уроки виживання. У кожного з моїх однокласників були дві спроби запалити багаття використовуючи кору дерев що ростуть навколо школи. У підсумку ми робили вогнище настільки великим, щоб залишатися в теплі протягом зимового дня. Ці тренування були спрямовані на те, щоб ми вміли користуватися навичками виживання, якщо одного разу загубимось або потрапимо в якусь халепу. Аляска дуже небезпечне місце, якщо ти не знаєш як вчинити в тій чи іншій ситуації перебуваючи в умовах дикої природи.
У старших класах моя школа представляла собою довгий коридор з шістьма класами. Семеро дітей у віці від семи до дванадцяти років. Мій випускний клас складався з трьох учнів. Тільки не питайте який був мій середній бал! Мої інтереси лежали далеко за межами шкільних класів.
Я ходив на полювання так часто як міг. Коли я був підлітком, батько часто брав мене полювати, на кілька днів ми вирушали на човні вгору по річці - облаштовували табір і полювали. Я не хотів сидіти на місці без діла. Мене зовсім не радували вогні великих міст, пробки, офісна робота і офіційні костюми в яких люди ходили на роботу день за днем. Працювати в офісному кубрику для мене було подібно смерті.
Мою першу гвинтівку я купив у свого шкільного вчителя історії. Це була AR-15, цивільна версія військової М-4. Я зібрав на неї грошей на підробітках протягом літа. І ось на перерві я заплатив учителю сім сотень доларів, взяв гвинтівку і замкнув її в свої шафці до закінчення уроків. Як тільки пролунав дзвінок я дістав її, поклав в аеросани і відправився додому. Так, взимку я їздив в школу на аеросанях.
Все що ми не могли дістати на землі, ми брали з двох магазинів в місті або під час поїздок в Анкоридж, куди ми вибиралися раз на півроку. Так як до Анкоріджа було далеко, все бакалійні товари були дорогими. Молоко в селі - 6 доларів за галон, так що батькам доводилося брати порошкове яке було трохи дешевше.
Порошкове молоко знаходилося в масивних контейнерах і не містилося на кухонних полицях. У підсумку, щоб їм було простіше користуватися, мама розподіляла його по кількома пластиковим ємностях. Так само вона робила з крупами, рідким милом і пральним порошком.
Одного ранку, за сніданком, я насипав у велику тарілку крупи. Мама була біля плити і готувала млинці для батька. Масло шкварчить на сковорідці, я налив в тарілку молока.
Я спробував кашу, але на смак вона була дивною. Перемішавши ложкою кашу я побачив мильні бульбашки. Я почав підніматися з-за столу, щоб викинути кашу, але батько мене зупинив.
«Їж», - сказав він - «Це порошкове молоко і у нього своєрідний смак».
Я спробував протестувати: «Ні ж, у нього смак як у мила!»
Мені і так ніколи не подобався смак порошкового молока, але з цією кашею точно щось було не так. Я з'їв цілу ложку і тут же подавився. Через мить мої смакові рецептори відключилися. Я не відчував нічого крім кислятини і мильного смаку молока. На столі з'явилися млинці батька. Він взяв один, відкусив і сказав:
«А що з ними не так?», - запитав він у мами.
Мама відставила в сторону каструлю з тістом і понюхала пластиковий контейнер з якого брала молоко.
«Здається я переплутала молоко з пральним порошком», сказала вона з посмішкою, «то-то я думаю, чого це млинці так пузиряться».
Мама і батько засміялися. Коли до них дійшло, я вже майже доїв тарілку з мильною водою, вони засміялися ще голосніше. Я теж спробував засміятися, але відчув біль в животі.
Мама викинула тісто і почала робити нове. Коли вона запропонувала мені тарілку з нормальною кашею - я відмовився. Шлунок бурчав і мене пучило весь день.
Життя на Алясці була важкою, але не в такі моменти, коли в моїй каші виявлялося рідке мило. Моє виховання було незвичайним. А мої батьки вибрали важкий життєвий шлях тому що це був єдиний шлях який вони могли для себе вибрати - бути місіонерами і нести свою віру. Думаю їх образ мислення передався і мені. Це дало мені розуміння і усвідомлення того, що на службі у мене все складеться добре.
Батьки наставили мене на шлях, відмінний від інших жителів мого села. Люди не їхали звідси. Вони працювали різноробочими на літніх підробках і жили взимку на те, що вдалося заробити і що їм дала земля. Мої ж батьки підштовхували мене до великої мрії, свого особистого шляху. Я був одним з небагатьох дітей які в підсумку планували виїхати з села.
Мій батько завжди був справедливий зі мною. Коли він попросив мене спробувати проучиться один рік в коледжі перед зарахуванням в ВМФ, я поставився з повагою до його бажанням. Він був з покоління В'єтнаму і не хотів щоб зі мною щось сталося, проте я думаю, що він розумів суть мого бажання піти на службу так як принципи початку його місіонерської роботи були схожі з моїми.
І так ми уклали угоду.
Після випуску зі школи я поступаю в невеликій коледж в південній Каліфорнії і зобов'язуюсь провчитися там не менш року. Але справді я не думав затримуватися там ні вдень більше. Пройшов рік і я вирішив піти на службу і відправитися на курс BUD / S.
Батько мав рацію - один рік просто пролетів. У коледжі було весело. Це був цікавий досвід. Мої досягнення були серйозними, але я добре провів час і знайшов нових друзів. Але угода виконана - минув рік, я вирішив залишити навчання.
У моєму університеті не було програми Корпусу Навчання Офіцерів Резерву ВМФ (Navy Reserve Officers Training Corps; ROTC), а навколишні навчальні організації не мали акредитації. Армійська програма в Каліфорнійському коледжі Фуллертона (Cal State Fullerton) допускала студентів інших університетів, тому я її і вибрав.
ROTC є базовою програму підготовки офіцерів. Студенти навчалися військової справи і тренувалися фізично. Раз в тиждень слухачі ROTC приходили на заняття у військовій формі. Протягом дня я відвідував свої звичайні заняття, а після них відправлявся на інший кінець міста щоб навчатися військовим наукам. Моєю метою на даному етапі було стати офіцером або вступити на службу в Армію. Я просто хотів бути залучений до військової середи. Мені подобалося носити форму, це надавало мені почуття гордості.
Після першого курсу інструктор ROTC запитав чи не хочу я вступити в парашутно-десантну школу Армії США в Форт Беннінг, штат Джорджія. Я досяг успіху на першому семестрі і вони подумали, що я міг би не тільки пройти програму навчання, але і стати в майбутньому справжнім офіцером Армії.
Я допустив, що можу піти в парашутну школу, яку багато хто називає десантної тренувальною програмою. З книг про SEAL я дізнався, що вони відправляють хлопців на парашутну підготовку прямо після BUD/S.
Я подумав, що це хороший шанс закінчити тритижневе навчання заздалегідь. Перед відправленням я, як і інші мої товариші, коротко підстригся.
Перший ранок ми зустріли на світанку на плацу неподалік від наших казарм. Сонце тільки почало підніматися над соснами, повітря було вологим і липким. Вже на другій вправі моя армійська сіра футболка була мокрою наскрізь.
