«Історії, розказані в «Не герой», присвячуються моїм товаришам по службі і усім, хто знаходиться на активній службі, а також колишнім SEALs які присвятили свої життя служінню свободі. У нашій спільноті ми постійно наставляємо молоде покоління, ділимося досвідом і передаємо цінності яким нас навчили інші, щоб в свою чергу молоді змогли зробити те ж саме для тих, хто прийде після них. Я сподіваюся це те, що я зміг зробити для читачів «Не герой».
- Марк Оуен.
Я був удома, в Вірджинія Біч і чекав початку виходу книги.
Це був серпень 2011 року та місто було заповнене туристами. Кожен день я проїжджав повз відпочиваючих тримающих шлях до океану, щоб провести один день на пляжі. Я тримався подалі від Оуешенфронт, що простягнувся паралельно узбережжю, це таке місце, де продаються туристичні футболки, а курси мінігольфу притягують розморених сонцем відпочиваючих. Туристи були повністю поглинені пляжним настроєм, а я не міг думати ні про що інше крім як про мое майбутнє відрядження в Афганістан.
Пусті балачки великих чинів і політичних лідерів нарешті закінчилися. Тепер перспектива знову відправиться за кордон не відпускала мене, як ніби ту собаку готову вирватися вперед не відпускаючи поводок. Але спочатку я повинен був пережити очікування.
Очікування - найгірше, що могло бути.
Все йшло по колу. Ми проводили щотижневі брифінги за останньою інформацією з усіх гарячих точок світу, від яких було тільки гірше. Нам всім хотілося працювати, виконувати реальні бойові місії. Але в очікуванні, все чим ми могли зайнятися це планування місій, яких, швидше за все ніколи не буде.
У відрядженні в порядку речей було отримати завдання, спільно скласти план і виконати його через кілька годин. Але більшість операцій, яких ми очікували, в кінцевому підсумку не проводилися. Ми включалися в роботу, планували операцію, лише для того, щоб знову сісти на дупу, тому що у Вашингтоні знайшовся інший варіант дій, або в гарячій точці все затихало. Гірше того, ми залишалися вдома, але часу на сім'ю майже не було. Сім'я відсувалася на задній план, так як ми як і раніше не знали коли відбудеться раптовий від'їзд. Однак моя сім'я, завжди була зі мною, в моїх думках, що завжди допомагало мені у відрядженнях. Я пішов в режим очікування.
Я знав, що з моїми товаришами було так само. Всі ми просто хотіли взятися за роботу.
Вечоріло і я тільки що закінчив вечеряти. Поки ми перебували в очікуванні, чи не передбачалося жодних вечірок і випивки. Останньою річчю, яку нам хотілося б зробити - здатися п'яним перед майбутньою місією. Я припускав, що це буде ледачий вечір перед телевізором поки не отримав кілька смс про падіння вертольота. Всі повідомлення говорили тільки про це.
«В Афганістані впав вертоліт. Наш?»
Це було, як ми називаємо «за чутками розвідки» - суміш реальних новин і чуток, які часто скочувалися в порожній треп. На жаль в цей раз це виявилося схожим на правду.
Я прочитав лише одне смс, а мій розум почав прокручувати думки. Якщо це правда, то немає різниці хто там був SEALs, Дельта або Спецназ. Всі вони - мої товариші по службі роблять одну справу.
Я подзвонив своєму хорошому другу із загону який перебуває у відрядженні. Він був не з своїм загоном, а вдома, доглядав за своєю хворою матір'ю. Я сподівався, що він хоч щось знає.
Телефон не відповідав.
Я продовжив перегортати контакти в телефоні в надії зателефонувати хоч комусь у кого є інформація. Нарешті я отримав підтвердження.
«Це був наш вертоліт».
Новина була подібна розряду струму. В голові я почав згадувати всіх моїх друзів в цьому загоні. Мій телефон вібрував все частіше як тільки новина поширилася.
Повідомлення були одні й ті ж.
«Це був наш вертоліт».
Заболів шлунок. Я не міг сидіти на місці. Я ходив по моїй кухні з опущеною головою і переглядав смс чекаючи більше інформації. Я знав: мої товариші по службі нескінченну кількість разів добровільно перебували саме в тому місці і робили те, що робили. Легко могло трапиться так, що я міг знаходиться в цьому самому вертольоті. Чорт, та я сам потрапив в таку аварію кілька місяців тому. Удома теж було непросто, в очікуванні хоча б слова, я добре знав що відчувають більшість наших дружин і дівчат.
Я не міг сидіти один. Я схопив дванадцять упаковок пива з холодильника і відправився до свого знайомого «котика». Нам точно не завадять кілька банок пива цього вечора.
Сонце почало сідати і вулиці спорожніли. До будинку приятеля було пара кварталів, я йшов і оглядав околиці. Забудова в цьому місці була новою, дерев майже не було. Великі цегляні будинки, а поруч акуратно підстрижені газони. У вихідні я спостерігав за своїми сусідами, як вони доглядають за їх газоном, підстригають кущі до ідеального стану. Цей вид надавав вулиці умиротворення.
Більшість моїх сусідів не уявляли собі що я або хтось із тих хлопців, які приходять до мене додому, роблять коли вони на роботі
Поки я йшов повз будинки я був впевнений, що мої сусіди зайняті плануванням своїх відпусток, оплатою рахунків або вирішували - який бейсбольний матч подивитися цього вечора. Мене це вражало - яка прірва між тим, що відбувається в Афганістані тим, що відбувається вдома. Я знав, що мої сусіди підтримують збройні сили, але вони навіть зрозуміти не можуть, як часто мої товариші по службі ризикують своїми життями і яке це. Війна сильно відрізняється від повсякденного життя вдома, окрім як для тих сімей, які чекають моряка або солдата додому.
Решті ж ніколи не зрозуміти ту жертву, яку щодня приносять наші військовослужбовці. Я нічого не міг змінити і сьогодні ввечері це, в загалом, не мало значення. Жертва принесена. Нам залишається тільки пам'ятати про неї. Розрив між тими, хто склав свої голови і іншою частиною країни ніколи не був для мене таким помітним як в той тихий вечір.
Коли я добрався до будинку свого приятеля він відкрив двері з таким же сумним обличчям, яке було і у мене. Він кивнув і жестом запросив мене увійти. Я тихо підійшов до холодильника і поклав туди пиво. Я взяв дві пляшки, і ми пройшли на задній двір, залишивши його сім'ю у вітальні.
Я відкрив пиво і зробив великий ковток. Смак був відсутній. Мені потрібен був ефект. Мій приятель пив і перевіряв повідомлення в своєму телефоні. Якийсь час ми просто сиділи. Жоден з нас не наважувався заговорити. Вертоліт був збитий з нашими друзями і всі вони загинули. Це було паралізуюче відчуття - ми хотіли щось змінити, але нічого не могли вдіяти.
Сонце сіло та настала темрява. Я ледве міг розгледіти обличчя мого приятеля. Він не поспішав включати світло. Я думаю, що нам обом було комфортніше в темряві. Темрява робила скорботу трохи легше.
Місяцями політики і ЗМІ вшановували команди SEAL після ліквідації Усами бен Ладена. Я вже забув скільки разів я чув слово «герой». «Герой» це не те слово яке ми вимовляємо з такою легкістю і, врешті-решт, воно дійшло до такої точки коли втратило будь-які значення. Тепер кожен був героєм.
Ступінь втрати не відчувалася так сильно поки імена не стали з'являтися на екрані мого айфона.
Пиво йшло одне за одним, поки ми згадували історії про хлопців, що були у вертольоті. Ми обидва намагалися згадати найкращі з історій, смішні історії, про кожного з них. Нестачі цих історій не було. Гумор завжди допомагав нам пережити найжорсткіші і напружені моменти. Ми поринули в наші спогади і чіплялися за все, що може викликати сміх. Мій приятель пройшов всередину взяти ще пару пляшок, коли нове ім'я з'явилося на екрані телефону.
Рей.
Це був як удар під дих. Я поклав телефон на стіл і почав ходити туди-сюди. Я зустрів Рея вперше в 1999 році на узбережжі Сан Дієго. Ми обидва готувалися почати BUD/S, відбірковий курс SEAL. Він був з коледжу Луїзіани. Провчившись рік він вирішив стати SEAL. Точно таке ж рішення прийняв і я під час свого навчання в коледжі. Я пам'ятаю, як стояв поруч з Реєм, ми дивилися на прибій і слухали, як на нас кричать інструктори. Він виглядав зосередженим і впевненим. Шум і та що коїться довкола плутанина були йому абсолютно байдужі.
Рей міг здатися тихим хлопцем, поки ти не дізнаєшся його. На відміну від мене він був справжнім атлетом. У школі він грав в футбол і у нього була суха статура. Часто я помічав, що Рей настільки легко виконує всі фізичні вправи, що це дратувало інструкторів. У свою чергу від цього він став лише сильнішим. Він завжди доводив до кінця те, що ми робили - плавання, біг по пляжу, смуга перешкод, незалежно від умов.
Разом ми закінчили BUD/S в грудні 1999 року. Рея розподілили в SEAL Team Three. Мене ж зарахували в SEAL Team Five. Поки ми базувалися в Сан Дієго ми бачилися так часто як могли. Однак з нашим розкладом ми зазвичай були в різних точках планети.
У Рея, як у кішки, було 9 життів.
Деякі з випадків, коли він був на волосок від смерті стали легендарними. Рей отримав кулю в шию за кілька місяців до курсу відбору і тренувань S&T. Він був в шестимісячному відрядженні в Гуамі з хлопцями з SEAL Team Three. Він з декількома друзями пішли в бар відзначити Різдво. Після невеликої перепалки з місцевими Рей і його приятелі з SEAL вирішили піти. Вони сіли в таксі і вже хотіли поїхати в сторону бази, як раптом один хлопець з бару, висунувся з вікна машини, що стоїть поряд, і відкрив вогонь.
Кулі вдарили в вікна таксі. Одна з них потрапила Рею в шию і пройшла наскрізь. Ларрі, іншого бійця SEAL, поранило в вухо. В результаті куля вийшла з носа. Таксист швидко довіз обох до госпіталю. Рей залив кров'ю всю свою майку і самостійно дійшов до операційної для обробки.
Кількома місяцями пізніше він пішов на відбірковий курс (S&T). Він був в моєму класі, і ми пройшли його разом, але як тільки BUD/S було закінчено, нас розподілили в різні загони.
Зараз Рей був мертвий. А я все ще не міг в це повірити.
Мій приятель приніс ще пива, тим самим вирвавши мене з моїх похмурих думок. Ми знову посиділи якийсь час в тиші. У нас обох були телефони в руках, ми чекали нових повідомлень. Але я так і продовжував думати про Рея.
«Гей», сказав я. «Ти коли-небудь бачив то відео з Реєм в Афганістані?».
Мій приятель голосно розсміявся.
«Якби на його місці тоді був я - я був би мертвий», сказав він.
Найчастіше вранці, коли ми бралися за роботу і перевіряли нашу пошту, там нас чекав огляд минулих заходів (After Action Review / AAR). По суті це звіт, іноді він містить відео з безпілотника спостерігає за всіма учасниками місії. Все - від пілотів вертольота до аналітиків розвідки і самих SEAL обговорюють все, що йшло правильно чи не правильно під час місії. Ці огляди (AAR) були розподілені так, що брали ви участь в місії чи ні, ви завжди можете зробити висновки з дій загону бравших участь операції. І це часто викликало серед нас бурю обговорень, особливо після цікавих місій.
Місія Рея, була як то кажуть «це треба було бачити». Загін Рея був в Афганістані. Його загін штурмував кілька будинків позаду яких була глиняна стіна. Рей тоді був одним з снайперів і забрався на дах будівлі по сусідству, став стежити за місцем, де переховувався командир Талібану, і забезпечував прикриття штурмуючих.
Переглядаючи відео, я спостерігав, як штурмує загін тихо просувався до потрібного будинку. Я робив те ж саме мільйон разів, тому я знав, що тоді відчували ці хлопці. Я був в захваті просто від того, що спостерігаю за ними. Я знав, що зараз їх почуття загострилися, вони прислухалися до всіх звуків, будь то відкривається двері або шум гальки під взуттям таліба. Я зловив себе на думці, що і сам досліджую поглядом забудову в пошуках будь-якого руху.
Як тільки Рей почав прикривати хлопців, він стежив за кожним своїм рух. Я впевнений кожен скрип тонкого глиняного даху змушував його завмерти, він знав - будь який неправильний рух може видати його позицію людям, сплячим в цій будівлі.
Коли штурмуючий загін наблизився до своєї мети, двері прямо під позицією Рея відкрилися зсередини. З отвору здався знайомий силует РПГ - тонка труба з снарядом на кінці. Потім коротка пауза - кілька секунд. Я припустив, що хтось в будівлі під позицією Рея все таки почув його або штурмуючих. Таліб, швидше за все, намагався розгледіти в темряві наближаються SEAL. За мить вилетіла ракета, пройшла прямо перед загоном і вибухнула десь в стороні.
Вибухової хвилі виявилося досить, щоб тріснула глина на даху будівлі Рея. Її середина тріснула, поглинувши Рея, ніби величезна паща і він провалився кудись в центр будинку.
Рей приземлився на купу гнилих колод і глини. Крізь хмару пилу він зауважив п'ять талібів з АК-47 і розгрузками з магазинами в них. Деякі з талібів лежали на підлозі збиті вибуховою хвилею РПГ.
На прийняття рішення у Рея було всього кілька секунд: залишитися і відкрити вогонь по п'яти талібам, або звалити з дому поки його приятелі SEALs, які не бачили, що він провалився всередину будинку, не відкрили вогонь по будівлі.
Рей вирішив вибиратися з дому.
Він швидко вистрибнув з найближчого вікна. На відеозаписі я бачив, як Рей звалився до фундаменту. Рей став кричати, щоб позначити себе для своїх хлопців. Він сподівався, що його не приймуть за одного з талібів.
Далі на відеозаписі було видно, як Рей відповз і спокійно витягнув гранату. Потім він підібрався до краю вікна і закинув гранату всередину будинку. На відео Рей виглядав холоднокровно. Всі його рухи були спокійними і розрахованими. Здавалося, що ця божевільна ситуація була для нього буденністю.
Рей знову відповз від вікна в пошуках якогось укриття. Граната в будинку вибухнула і через дірку в даху вилетіла хмара сміття і пилу. Усередині все було вбито.
Рей, як багато хто з нас, служив своїй країні більше десяти років. Його вчинки і дії посилювали ті принципи, за якими ми жили як команда і я знав, що Рей працював на піку своїх здібностей, що робило нас більше згуртованими і допомагало врятувати не одне життя.
Поки ми з приятелем сиділи, я думав, як добре було б ось так ще посидіти з Реєм. Залишок вечора ми говорили про наших загиблих брати і намагалися згадати те, що могли забути. Для мене не було різниці в тому, як вони загинули. Суть одна - всіх їх вже не повернути.
Кількома днями пізніше почали надходити деталі цієї катастрофи. Це було важливо, зрозуміти і зробити висновки з того, що сталося. Загиблі були частиною сил швидкого реагування (СШР) тієї ночі. СШР черговий підрозділ і готовий виступити миттєво, якщо десь справи підуть не так.
Рейнджери вирушили на завдання в кишлак Jaw-e-Mekh Zareen, провінція Вардак, долина Тангі. Спочатку на завдання хотіли відправити SEALs, однак вони відмовилися, так як тієї ночі яскраво світив місяць і підрозділ вирішило, що безпечніше буде дочекатися темряви. Коли SEALs відмовилися від завдання, Рейнджери вирішили, що вони візьмуть завдання собі.
Завданням був один з важливих командирів Талібану. Бій зав'язався вже тоді як тільки Рейнджери приземлилися. Таліби атакували з обох сторін долини і захищали шлях до забудови. Бій тривав дві години поки таліби не стали відступати. Рейнджери викликали СШР для допомоги.
Вони побоювалися, що серед відступаючих був і той самий командир з його охоронцями, Рейнджери не хотіли його пропустити.
Вертоліт - позивний Extortion 17 - вже підлітав до Рейнджерам, коли РПГ з боку талібів потрапив в його несучий гвинт. У Рея з хлопцями не було жодного шансу.
Двома днями пізніше командування в Афганістані заявило, що таліб, який збив вертоліт, в результаті нальоту F-16 був знищений.
Легше від цього не стало.
Пізніше чутки почали розростатися і ходити по колу. Базікали, що нібито таліби заманили SEALs і збили вертоліт в помсту за вбивство Усами бен Ладена. Як би там не було, правда одна - катастрофа Extortion 17 була трагедією. Коли викликають СШР часто щось йде не так. Бути в СШР небезпечно. Елемент раптовості відсутній, особливо коли ти прилітаєш на «Чинук» який за своєю суттю - літаючий шкільний автобус. Іноді недостатньо досвіду або удачі - просто твій час настав.
Поки того вечора надходила нова інформація, я дізнавався, що в Афганістані втратили життя багато моїх товаришів. Тридцять вісім військовослужбовців загинуло, коли РПГ ударив в Extortion 17. Більше дюжини були SEALs. Ця авіакатастрофа була найбільш смертоносною за всю війну в Афганістані. Прапори на трунах під час похоронної процесії назавжди в'їлися в мою пам'ять.
Звичайно, Рей не єдиний мій друг, якого я втратив за чотирнадцять років в складі SEAL. У контактах мого телефону сорок імен яким я ніколи більше не подзвоню. Набагато більше хлопців з SEAL загинуло, після 11 вересня, але ці сорок чоловік були ті, з ким мені пощастило бути знайомим і служити.
Ми ніколи більше разом не згадає славні дні наших відряджень під пиво. Ніяких пікніків або навчальних виходів. Всі сорок були більше ніж колеги або друзі. Вони - брати. Кожен раз, коли я пробігаю очима їх імена в записнику, вони оживають в моїй пам'яті.
Всі ми прибули в Сан Дієго з однаковою мрією. Це те, що пов'язувало хлопчину з глибинки Аляски і ставило на одну лінію з серферів з Каліфорнії і фермером з Мідвесту який побачив океан вперше на тренуванні.
Я переслідував цю мрію від школи в Алясці до самого BUD/S. Одного разу я отримав свій тризуб, особливий знак SEALs, який вони носять на своїй формі, я намагався бути найкращим на будь-якому завданні. Для мене і багатьох моїх товаришів по службі стати SEAL - лише старт нашої великої мрії. Бути відмінним напарником, який постійно вдосконалюється і бути поруч зі своїми товаришами по службі в будь-якій ситуації - стало нашою релігією.
Я ніколи не змирюся з втратами. Це найбільший удар для мене за всю мою службу. Мої товариші по службі пожертвували всім заради своєї країни. Вони проводили місяці далеко від своїх родин, мерзли в холодних горах Афганістану, а деякі, як Рей, заплатили найвищу ціну. Ніхто з них не вважав себе героєм.
Мені треба було прийняти рішення.
Я чотирнадцять років намагався бути одним з найкращих SEAL. Я зміг. Тепер я або залишаюся в ВМФ так довго, щоб заробити пенсію, це ще шість років, або звільняюся і шукаю для себе новий виклик.
Рішення висіло тяжким тягарем на душі, таким якого я ще не відчував у своєму житті. Бути SEAL - належати до однієї з кращих команд в країні було для мене більше ніж просто роботою. Це було вся моя суть і найголовнішою дорогою в моєму житті. Я знав, якщо я залишу службу, поїзд понесе мене так далеко, що все моє життя зміниться назавжди.
Поки я боровся з прийняттям рішення, я проводив вечір в підведенні підсумків моєї кар'єри і досвіду який я отримав, що зробило мене таким яким я є. Я вирішив піти з флоту і почати новий шлях.
Публікація книги підштовхнула мене в новий світ, в якому я ніколи не бував, в цьому світі був мільйон незнайомих людей які раптом захотіли поспілкуватися зі мною і послухати, що я їм скажу. Більшість тих кого я зустрічав, були налаштовані дружелюбно і підтримували мене, але так само була і критика. Це було новим випробуванням, але єдине в чому я був упевнений це те, що мої тренування в SEAL підготували мене і до цього.
Я був в тринадцяти відрядженнях і тринадцять років я був оперативником на той момент, коли я покинув флот. Мій відхід був важким, я вирушав в новий світ, де я сам не знав - чи знадобляться мої навички чи ні.
Коли люди чули про SEALs, вони припускали, що ми супергерої які стрибають з літаків і стріляють в поганих хлопців. Ми робили ці речі, але ці навички не давали нам точного визначення. Коли ми робили помилки, ми намагалися знову і знову і знову, поки у нас не виходило їх виправити. Ми не супергерої. Просто ми віддані своїй справі.
Немає ніякої «чарівної палички», але є багато мотивації, самовідданості і важкої роботи.
Реальність така, що SEALs не вважають себе особливими. Ми просто докладаємо зусиль, щоб робити багато речей і виконувати завдання на вищому рівні. Один з кращих командирів, яких я знав, під час відбору «молодих» для перевірки на готовність стати частиною команди питав у них:
«На якому рівні ти готовий взяти участь в нашій справі?»
«На будь-якому і в будь-який час», це була єдина прийнятна відповідь.
Ми отримували досвід, часто важким шляхом, як бути кращим. Бути кращим означало тримати зв'язок один з одним, проходити випробування, керувати, вчитися і навчати день за днем, рік за роком. Це означає не просто бути здатним пройти милі через гори Афганістану з шістдесятьма фунтами за плечима, але і бути готовим відповісти за свої помилки. Відповісти перед своїми товаришами, що часто важче, ніж провести кілька годин в холодному прибої.
Як тільки я зустрівся з першими випробуваннями під час першого року після відходу з флоту, я часто повертався до тих уроків, які я виніс зі служби в SEAL, і людям, яких я знав і які будуть зі мною все моє життя. Я зрозумів, що найважливішими моментами були не ті моменти коли я повертався додому. Це були моменти, коли ми з моїм загоном виконували місії «не розголошувати», в них ми отримували певний досвід і від цього ставали кращими. Це помилки, які я робив, зробив з них висновки і не повторю їх в наступний раз. Найголовніші моменти це те, чим було за своєю суттю братство SEAL.
Це книга про ці моменти, які зробили мене таким, який я є зараз.
Я сподіваюся, що зібрані разом, ці історії занурять вас в життя і роботу SEAL, покажуть досвід, переданий мені моїми товаришами, з якими я служив і тими, хто служив до мене.
Бути SEAL не просто робота. Це життєве випробування самого себе і твоїх товаришів, стан постійного розвитку, перевірка твоїх рішень і уроків, витягнутих з власних помилок для того, щоб твій загін міг бути максимально ефективний.
Уроки витягнуті за час моєї служби - спадщина таких людей як Рей - загиблих і інших, які перебувають на дійсній службі або колишніх SEALs посвітити свої життя своїй країні. Багато уроків були важкими, через втрати друзів. Ця книга присвячена моїм братам.
SEALs наставляють молоде покоління і передають свій досвід новоприбулим. Я написав «Не герой» тому що це те, що я хотів зробити.
Наступний розділ: Глава 1: "Право носити футболку. Призначення"
