Попередня Глава 1: "Право носить футболку. Призначення"
«Про те, як проплисти 50 метрів під водою і не здохнути»
Впевненість в собі.
У той час як за вікном в море плавали шматки льоду я застібав блискавку на своєму гідрокостюмі.
Цього ранку ми виявили на березі закривавлений труп тюленя. Його бік був пошматований, а пісок навколо його туші був залитий кров'ю. Швидше за все це зробила косатка. Трохи менше ніж через годину я і мої товариші повинні були опуститися під воду і встановити міну на борт корабля ВМФ США.
Мене трохи втішав той факт, що косатка не так давно перекусила і була з повним шлунком.
Я був новеньким «котиком» який пройшов відбірковий курс BUD/S дев'ятьма місяцями раніше і мені було приємно знову опинитися на Алясці, не дивлячись на те, що це були навчання. Легенда навчань була простіше простого. Мій взвод «морських котиків» грав роль (OPFOR - opposing force) передбачуваного супротивника, простіше кажучи - ми були поганими хлопцями. Нашим завданням було організувати напад на десантно-штурмової корабель пришвартований до пірсу міста Кетчикан, штат Аляска. Ми повинні були підібратися до кораблю досить близько, щоб замінувати його. Екіпаж корабля становив невеличкий загін солдатів які займалися охороною і наглядом. Їх основним завданням було протистояння загрозам на кшталт нас.
Під час нашої підготовки до виконання завдання пірс засипало снігом, а вода була на межі замерзання. Я наніс на обличчя чорний камуфляжний грим і одягнув термобілизну під гідрокостюм.
Один з моїх товаришів постукав у двері, я забрав все необхідне спорядження і ми висунулися. На парковці ми зустріли ще чотирьох наших, так само одягнених в гідрокостюми і з замазаними обличчями, разом ми погрузились в фургон котрий чекав нас.
Вся наша команда складалася з новачків.
Якщо темні холодні води і косатки не особливо лякали нас, то найбільше ми турбувалися про «Фліпперів», дельфіни-вбивці які чекали нас десь в глибині ...
Я не шуткую.
Флот мав в розпорядженні бойових дельфінів, які були навчені атакувати плавців. Дельфіни були частиною військово-морської програми бойових ссавців ВМФ США. (U.S. NAVY Marine Mammal Program) яка займалася навчанням дельфінів і морських котиків виявляти міни, захищати порти і кораблі. Крім США бойові дельфіни були і у Росії, на розробку цієї програми витрачалися величезні кошти. Дельфіни використовувалися під час Війни в Затоці і в операціях біля узбережжя Іраку. Росіяни згорнули програму в 90-х роках і за офіційними даними продали своїх дельфінів Ірану.
ВМФ завезли трьох дельфінів на Аляску з Сан-Дієго. По одному дельфіну знаходилося в клітках на різних кінцях корабля, третій же був у воді. Дельфіни на кораблі були навчені використовувати їх гідролокатори, щоб виявити плавців. Передбачалося, що якщо вони виявлять його, то смикнути за кільце прив'язане до дзвону в їх клітці. Персонал знаходиться поряд з клітинами в свою чергу повинен був повідомити по рації, що дельфін щось чує, і тоді нас відправляться шукати патрульні катери.
Дельфін знаходиться безпосередньо в воді помітивши плавця - атакує його поки той не спливе на поверхню. Ми здогадувалися, що ця громадина може дістатися і до нас. Вельми сумнівне веселощі вночі входити в крижану чорну воду, при тій ймовірності, що в тебе може влетіти дельфін йде на повній швидкості, це додавало нашої місії деяку тривогу ...
За пару годин до того як ми потрапили в воду двоє моїх товаришів по службі, одягнених у цивільне, прогулювалися в доках неподалік і з собою у них були два кисневі балони.
Підійшовши до скупчення кораблів, вони непомітно кинули балони в воду, попередньо відкрутивши клапан так, щоб стравлювати повітря та створювати у воді бульбашки. Перед відходом мої друзі закріпили балони до балки пірсу, щоб їх не віднесло. Бульбашки від повітря створювали під водою шум - маскуючи тим самим наш підхід до цілі.
Виїхавши з парковки готелю ми вирушили до річки, що протікає через місто і впадає в море. На вибоїстих дорогах Кетчикан наш фургон неабияк трусило. Я чув як за перегородкою гриміло наше спорядження. Всі мовчали. Я нервував. Я не був найкращим плавцем, та й з орієнтуванням в непроглядній пітьмі під водою у мене були проблеми, а тут ще й цей дельфін-вбивця ... в загальному все було непросто. Але більше мене лякало інше ...
Велика частина міста була побудована на дерев'яних пристанях. У звичайній ситуації ми повинні були б проплисти в морі по головному каналу, але там точно можна зустрітися з дельфіном. Ми вирішили пробиратися крізь велику мережу причалів. Якщо ми ввійдемо в море з боку річки, то величезні опори приховають наші пересування. Але разом з цим це означало плисти серед купи цих опор і сміття в повній темряві. Зі зрозумілих причин користуватися нашими ліхтарями ми не могли. Нам доведеться повільно просуватися від опори до опори. І все це майже на дотик.
Фургон зупинився і ми почули як водій, хлопець з нашого загону, розмовляв з охоронцем. Моє серце було готове вискочити і я чув як дихають всі мої товариші. Якщо охорона буде оглядати вантажівка - все пропало. Пройшли секунди, дуже довгі секунди. Нарешті я почув як двигун рикнув і ми проїхали на територію бухти.
Нарешті машина зменшила швидкість і зупинилася. Водій заглушив двигун і за мить відкрив двері багажника. Я і троє інших плавців вилізли з багажника і попрямували до води ...
Ми розбилися на пари і заходили в воду одночасно, так, щоб не втратити один одного з виду. Я не віддалявся від свого напарника більш ніж на півтора метра. Ми вже стояли у воді по горло. Я два рази глибоко вдихнув, узяв в рот регулятор, ми з напарниками показали один одному великі пальці вгору і почали занурюватися глибше в крижану воду. Як тільки вода накрила мої обличчя і голову - перехопило подих. Через секунду ми опинилися в непроглядній пітьмі.
Тоді я тільки й думав: «Ненавиджу плавати під водою».
Я нервував. Це було одне з моїх перших завдань, нехай тренувальних, але небезпеки, які чекали на нас під водою, були цілком реальними. Я усвідомлював, що служба в SEAL має на увазі підводні операції, але чесно сказати їх я побоювався. Водні випробування під час BUD / S давалися мені насилу. Кроси, віджимання під час відбіркового курсу мене абсолютно не турбували, а ось вода лякала! Я не займався серфінгом. Та й плаванням теж. Толком то я і не плавав з самого дитинства коли жив на Алясці.
Пам'ятаю якось в дитинстві я на спір зі своїм батьком намагався переплисти річку яка текла поруч з нашим будинком. Плисти довелося проти течії і це сильно мене уповільнювало. У підсумку, коли я добрався до протилежного берега, мене знесло течією на чверть милі. Цей заплив був найдовшим у моєму житті перед тим як я потрапив на BUD / S. Коли ж прийшов час випробування проплисти 50 метрів під водою я відчував ті ж почуття тривоги, що і зараз коли ми готуємося проплисти під пірсами Аляски ...
50-метровий заплив під водою одне з перших випробувань на вибування на BUD / S. Я пам'ятаю, що це був сонячний червневий деньок, на небі ні хмари, тільки блакитне небо. Басейн розташовувався на військово-морській базі Коронадо поблизу затоки Сан-Дієго.
Я і хлопці з мого набору бігали навколо цього басейну. Ми вже встигли провести кілька годин у холодній воді прибою і пробігтися по берегу. Всі знали, що вищевказаний тест в басейні ось-ось відбудеться і нервували. Ми вишикувалися біля краю басейну і слухали інструктаж з безпеки.
«Якщо ви не хочете вилетіти, то вам треба пройти це випробування, найголовніше - зберігати спокій».
Обмеження за часом не було. Завдання - проплисти 50 метрів під водою до одного кінця басейну і назад на одному диханні. Інструктори страхували нас, перебуваючи у воді і були готові прийти на допомогу, якщо щось піде не так. Неподалік від басейну так само чергувала команда лікарів.
Як завжди все було просто тільки на словах. Інструктори відразу зарізали всіх можливих переваги. Не можна було відштовхуватися від стін басейну. Ми повинні були стрибнути у воду ноги разом - руки по швах і тільки тоді починати заплив.
Плавання під водою було частиною першого етапу BUD / S яка так само включала в себе виснажливі п'ять з половиною днів звані «Пекельним Тижнем». Під час цього тижня кожен курсант спить близько чотирьох годин на добу, решту часу займали кроси та інші тренування.
Основна мета відбіркового курсу - зробити так, щоб твій розум і тіло зрозуміли, що ти завжди можеш зробити набагато більше, ніж ти сам думаєш. Це найперше випробування на шляху «морського котика». Девіз SEAL «Найлегший день був вчора» став тоді більш ніж ясним для нас.
BUD / S складається з декількох основних блоків. Найперший - 50-метровий заплив під водою і «Пекельний Тиждень», потім йде навчання водолазній справі і в фіналі - стрілецька і вибухотехнічна підготовка. Спочатку ти робиш дитячі кроки і під кінець працюєш з такими речами, які можуть тебе вбити, якщо ти десь зробиш помилку. Потрібно пройти кожен етап. Завалишся на одному і тебе викинуть.
Я знав, що плавання було моєю слабкою стороною. У коледжі мій приятель з SEAL вчив плавати мене брасом і на боці. І ще один семестр я тренувався зі збірною коледжу. Але не дивлячись на вищесказане це випробування на BUD/S турбувало мене більше за інших. Все або нічого. Я усвідомлював - неважливо як я втомився, нервував або був наляканий я не повинен був давати шансу найменшого сумніву закрастися в мою голову. Я це зроблю.
Інструктаж з безпеки був закінчений. Почулися сплески води, хлопці почали стрибати в воду. Ніч перед випробуванням була сповнена рад і суперечок - як краще пройти цей тест. Основне питання - як залишатися на глибині? Я не хотів бути всього на фут під водою, так як міг випадково підняти голову і тому вирішив намагатися триматися на глибині шість-сім футів.
Я сидів мовчки і чекав поки назвуть моє прізвище. Кількома хвилинами потому я підійшов до краю басейну, два рази глибоко вдихнув і постарався розслабитися і сфокусуватися на завданні.
«Це просто» - говорив я собі. «Все інструктори це робили. Це цілком можливо. Розслабся ».
Коли настала моя черга, я стрибнув у басейн і зник під водою. Я притиснув голову до грудей і випрямив ноги. Відчув як вода намагається потрапити в ніздрі і змусити мене видихнути трохи повітря. Початок був важким ...
Почавши працювати руками я поплив до дальнього кінця басейну. Здавалося, що тут більше ніж 25 метрів. Я знав, моя мета перемогти відстань, а не вкластися у визначений час, тому я не поспішав. Я сконцентрувався на довгих і впевнених гребках.
Самопочуття було в нормі, але я не міг перестати думати про те як далеко здавалася стіна до якої я плив. На дні я побачив одного з страхуючих інструкторів. Він був з кисневим обладнанням і спостерігав за нами готовий в будь-яку секунду прийти на допомогу.
Зовсім поруч був ще один інструктор. У своїй водолазної масці і трубкою в роті він нагадував мені якогось хижака готового кинутися на свою здобич.
Половина шляху зайняла від сорока секунд до хвилини, але мені здавалося, що
Половина шляху зайняла від сорока секунд до хвилини, але мені здавалося, що минуло значно більше часу. Легкі вже почали вимагати повітря і хотілося швидше спливти. Добравшись до першої стіни я перекинувся і попрямував назад.
Легкі горіли. Я відчував ніби на моїй шиї пов'язали зашморг. Це був перший крок до провалу. Здавалося, що мене ось-ось вирве. Мозок хотів, щоб йому дали повітря. Паніка майже охопила мене, але я зміг приборкати емоції і засунути їх глибше в себе. Я знову спробував сконцентруватися на гребках, стіна була вже ближче.
«Просто продовжуй плисти».
Я задихався. Тіло збунтувалося. Легкі були охоплені вогнем. Я плив. Розум затьмарився, і паніка повернулася знову.
Це була неабияка боротьба з самим собою. Я залишався під водою. Якщо я не можу зробити це в чистому і теплому басейні в сонячному Сан-Дієго, то що мені робити в водах Північної Атлантики та ще й в шторм?
Зашморг на шиї затягувалася, а стіна була все ближче. Я почав втрачати свідомість. В очах темніло і я розумів, до того як мене вирубає залишилися секунди.
Я був біля стіни. Сильні руки підхопили мене, і інструктор витягнув моє тіло з води як ніби спійману рибину. Я впав на землю і почав глибоко вдихати повітря. Легкі потихеньку відпускало. Я ще трохи віддихався і спробував встати.
«Лежи!» - гаркнув на мене один з інструкторів.
І моя голова знову опустилася на теплий кахель. Велика рідкість коли інструктор BUD / S дає тобі відпочити і я особливо не опирався своїм становищем. Один за іншим мої товариші закінчували цей тест. Я побачив як одного з хлопців, обм'яклого, витягли з води і поклали на землю. Він був у відключці. Раптом він зробив кілька глибоких і різких вдихів і повернувся до тями. За хвилину він вичікувально дивився на інструктора.
«Я впорався?».
Хлопець навіть не усвідомлював, що миттю раніше він був без свідомості. Я прекрасно розумів його і сподівався, що він не завалив тест. В даному випадку для нас провал тесту був подібний до смерті.
«Розслабся і лежи спокійно» - відповів інструктор.
Сонце приємно гріло спину. Райські миті. Тут же інструктор зауважив, що я вже був в повному порядку.
«Піднімай свою дупу і шикуйсь разом з іншими. Ти пройшов тест ». Ці слова мене ощасливили.
Кожен хто приходить на BUD / S спочатку не думає, що десь завалиться. Відбірковий курс змусив мене копати глибше. Я ніколи не сумнівався в собі, я знав, що я пройду цей нелегкий шлях. Помилка багатьох людей в тому, що вони думають, нібито «морські котики» це такі абсолютно самовпевнені хлопці. Але після 50-метрового запливу під водою, «Пекельного Тижня», водолазної підготовки, де інструктори намагаються злити тебе в щоб те не стало, ми починаємо усвідомлювати межі своїх можливостей і розуміємо як можна за них вийти. Під час BUD / S мені довелося подолати чимало перешкод, щоб до мене прийшло розуміння того, що я можу зробити все, що від мене вимагають і навіть більше.
Але зараз, на Алясці мені довелося стиснути всі свої почуття в кулак. Я вже почав сумніватися в успішності нашої місії, але дороги назад не було, тим більше поруч були мої хлопці, що трохи додавало впевненості.
Через пару хвилин моє обличчя заніміло. Течією нас несло до затоки. Найширше місце річки Кетчикан Крик - близько 20 футів, глибина - 5 футів, поки ми ще не під мостом доводилося плисти на поверхні води. На нас було водолазне спорядження фірми Drager. Воно не залишало за нами бульбашок, коли ми видихали, що істотно допомагало зберігати маскування.
Пропливаючи під мостом я чув, як по ньому їдуть машини. А десь попереду, на доках, ходили патрулі. З корабля темряву розсікали промені прожекторів в пошуку водолазів.
Міст залишився позаду, глибина збільшилася, і ми стали занурюватися. Ми опинилися в непроглядній пітьмі. Намагаючись триматися ближче до берегової лінії, ми шукали зручний підхід до потрібного причалу.
Підпливши до однієї з опор, ми визначилися з подальшим спрямуванням і продовжили нашу подальший рух в темряві. Я виставив руку вперед - всюди були водорості.
Я уявляв, що будь-якої миті може з'явитися ніс дельфіна який виштовхне мене на поверхню. Рухаючись по лабіринту опор порослих водоростями - ми намагалися плисти якомога повільніше. На дні було багато сміття. Кілька разів я чіпляв ластами якийсь металевий мотлох. Кожен раз наближаючись до нової опори ми намагалися бути якомога обережнішими побоюючись пошкодити гідрокостюм гострими краями металу. Якщо крижана вода потрапить під гідрокостюм, це призведе до непередбачуваних наслідків. Перспектива потонути була цілком реальною.
Мій напарник був поруч, я відчував це по натягу мотузки на моєму водолазному ремені. У непроглядній пітьмі я плив виставивши одну руку вперед, прямо перед особою. Я абсолютно нічого не бачив. Крім темряви ми боролися з холодом. Крім холоду ми побоювалися дельфінів і крім дельфінів ми думали, як би не заблукати серед цього лісу опор. Схоже на клаустрофобію.
Зелений циферблат компаса на моєму зап'ясті був ледь видно. Ми намагалися триматися потрібного напрямку, але через кожні кілька футів доводилося огинати опори. Через годину ми були у нашого корабля. Я подумки видихнув коли ми опинилися поруч з його корпусом. Незвичайне відчуття - ось ти пливеш в непроглядній пітьмі, руки виставлені вперед і раптом утикаєшся в корпус величезного бойового судна. Відчуваєш себе піщинкою. Пів справи було зроблено. Тепер залишилося «замінувати» корабель і повернутися непоміченими до нашої вантажівки.
Корабель був дійсно великим. Я чекав коли мій напарник візьме телескопічний жердину закріплену на моїй спині. Ця жердина була схожа на зменшену копію рекламного стовпа на автозаправках. У підставі жердини були знімний магніт і невеликі коліщатка. З поясний сумки я дістав пару навчальних хв і закріпив їх на ньому. Покрутивши коліщатка і переконавшись, що вони вільно крутяться, я доторкнувся до плеча напарника. Він взяв жердину, притулив коліщатками до обшивки судна і повів його нагору, до потрібного місця. Вибуховий пристрій кріпилося до обшивки магнітом. Як тільки кінець жердини досяг ватерлінії ми присунули магніт якомога ближче до корпусу судна. Я почув характерний звук - «тук», пристрій був закріплений. Від'єднавши жердину від бомб з магнітом, я опустив його вниз. Я переживав, що той самий «тук» могли почути на кораблі.
Закривши очі я постарався сконцентруватися. Все доводилося робити на дотик. У темряві мою свідомість початок придумувати те, чого не було. Іноді мені здавалося, що я бачу якийсь рух у воді. І в ті моменти я вже чекав, що ось зараз дельфін-вбивця вдарить мені в бік, від цих думок серце рвалося назовні.
З установкою навчального вибухового пристрою було покінчено.
Мій напарник зібрав жердину назад і закріпив їй на моїй спині після чого ми почали довгий шлях назад, до очікуваних нас фургону. Коли ми знову проходили під мостом повалив сніг. Після двох годин роботи в холодній воді я відчув страшну втому. До машини залишилося зовсім нічого, треба було піднятися вгору по річці і ми на місці.
Опинившись на березі мої ноги почали трястися від холоду. Хтось накрив мене ковдрою і допоміг дотягнути спорядження до автомобіля. Моє обличчя все ще перебувало в онімінні і якийсь час я не міг говорити. Хвилиною пізніше ми знову опинилися в темряві автомобільного салону, що везе нас назад в готель. Я не відчував свого обличчя, але по-моєму я тоді посміхався.
Ми були новачками - тільки-тільки з BUD / S і ось зараз ми виконали навчальну місію. Так, це були навчання, але вони не були простими. Навчальні завдання були і раніше, але в цей раз наш старший офіцер довірив нам планування і виконання місії самостійно і ми впоралися. Я відчував гордість за таку довіру.
«Хто-небудь бачив дельфінів?» - запитав один з наших.
«Ні, нічого в біса я не бачив» - відповів я.
«Кожен раз, коли мені здавалося, що в воді є якийсь рух я вже був готовий, що зараз з мене виб'ють все лайно» - сказав інший.
В результаті виявилося, що дельфін який був у вільному плаванні ганяв косяки риби і до нас йому справи не було. Двоє дельфінів в клітках на кораблі, яких зазвичай використовують в більш теплих водах на кшталт затоки Сан-Дієго, кожні 10 хвилин били в дзвін, за що отримували рибку. Постійний шум балонів з киснем, скинутих нашими товаришами, маскував нас від гідролокаторів дельфінів, ніхто не чув і не бачив як ми мінували судно. Коротше кажучи, насправді все пройшло як по маслу.
А я нервував ... Але на тому завданні я постарався сконцентруватися так само як і коли я проходив тест в басейні під час BUD / S. Моя впевненість в собі зросла, не на сто відсотків, але все ж. Кількома роками пізніше я потрапив в справжній бій, але вже не звертав уваги на що або будь то непроглядна темрява, крижана вода або дельфіни-вбивці. Як тільки почався бій не було єдиної думки про те, що я можу його програти.
Оглядаючись назад, я можу сказати, що впевненість в собі росла разом з моїм досвідом одержуваних на тренуваннях або в реальній бойовій роботі. Батьки навчили мене бути цілеспрямованим і одного разу, заробивши довіру, я встав на шлях до високого звання досвідченого бійця і члена команди.
Звичайно ж, мені ще треба багато чому навчитися.
