Я закинув гвинтівку за спину і почав підніматися по металевій драбині. Я чув, як вона дряпається об стіну будівлі, коли я перейшов до наступної сходинки.
Попереду мене мій товариш по команді вже досяг даху і переліз через невелику стіну парапету. Через кілька секунд я досяг даху і переліз через неї, потягнувши з собою понад шістдесят фунтів броні і спорядження. Внизу я бачив, як мої товариші по команді повільно просувалися до вхідних дверей до цілі.
Ми були «командою на даху», що означало, що ми забезпечували спостереження з висоти. Ми збиралися завдати удару по притулку повстанців, і моя команда повинна була дістатися до даху, щоб прикрити напад. Якби нам вдавалося увійти в будівлю з даху, ми атакували б вниз по сходах, в той час як наземний елемент атакував би вгору по сходах. Теоретично ми б зловили поганих хлопців в середині і, сподіваюся, раніше, ніж вони встигнуть чинити опір.
Це був 2006 рік, і Ірак був головним пріоритетом. Вочевидь, призначений армійський підрозділ поніс важкі втрати і потребував заміни. Я був всього близько місяця в моєму першому розгортанні зі своїм власним підрозділом, коли мою команду з шести осіб відправили з Афганістану в Ірак, щоб допомогти. Спочатку ми думали, що вся наша команда буде приєднана як єдине ціле, але коли ми приїхали, нас розділили і відправили окремо в різні команди.
Ми прилетіли до військової частини міжнародного аеропорту Багдада і поїхали до Зеленої зони, обгороджений стіною район іракської столиці, окупований силами коаліції. Я був в Іраку з SEAL Team Five, так що все виглядало знайоме. До кінця цього розгортання я працював в Багдаді. У той час ми всі були новачками, практично без бойового досвіду. Але на цей раз, приземлившись в Багдаді, все було по-іншому. У повітрі витала енергія, впевненість, яка пронизувала всю армію завдяки нашому колективному бойовому досвіду.
Я все ще був новачком у своїй команді і ніколи не працював з армією, але чув чутки про те, що ці дві служби не ладнають. Між ними завжди було змагання, ймовірно, рухоме нашим спільним прагненням стати кращими. Були змагання зі стрільби та інші вправи, які завжди, здавалося, нацьковували два загони один на одного. На мій погляд, я очікував побачити або відчути цю напругу, але цього не сталося. Вся стара драма про те, який підрозділ краще, зійшла нанівець з початку війни. Ми були однією командою. Команда відкрилася, втягнула мене в себе і зробила мене своїм. Ніхто не дбав про те, який загін стріляє краще, коли ми всі разом боролися зі спільним ворогом.
Коли я приземлився, Джон, мій новий керівник групи, зустрів мене в операційному центрі і провів в мою кімнату. Він також показав мені їдальню і тренажерний зал і познайомив з іншими моїми товаришами по команді. Моя нова команда, схоже, складалася з хлопців, дуже схожих на SEAL з моєї старої команди. Ми використовували все теж спорядження, тактику і командну структуру. Вони були з армії, а я з флоту, і були деякі культурні відмінності, але основний склад хлопців був дуже знайомий.
Джон привітав мене і включив мене в усі планування. Ніколи не було моменту, коли я не відчував себе частиною команди, але, що більш важливо, я відчував, що Джон і інші готові вислухати мою думку.
Одного разу ми планували місію через кілька тижнів після мого прибуття. Моя команда повинна була приземлитися на даху мішені на MH-6 Little Bird і спуститися з даху. Джон працював над маніфестом, списком хлопців, які вирушають на місію.
«Тут мало місця, хлопці», - сказав Джон.
Він підбирав числа, щоб переконатися, що ми не перевищуємо встановлену межу ваги. Я був впевнений, що мене виключать з місії. Я був новим хлопцем і морським котиком. Планування було закінчено, і інша частина моєї команди покинула операційний центр. Я взяв свій блокнот і повернувся в кімнату.
«Привіт», - сказав Джон, коли я збирався йти. "Ти сьогодні ввечері".
Пізніше я побачив, як Джон розмовляє з іншим новим хлопцем в команді. Він залишився. Наступного разу, коли ми перевищили ліміт ваги, я залишився позаду. Джон завжди робив ставку на те, щоб поміняти мене на іншого свого нового хлопця, щоб я отримав стільки ж любові, скільки і решта його команди. Так, мене все ще вважали новачком і в моєму підрозділі, і в армійській команді, але було приємно дізнатися, що Джон вважав мене частиною своєї команди.
Після перших кількох місій я влився в команду, і незабаром мене більше не вважали заміною морського котика. Я був просто товаришем по команді, одним з двох нових хлопців в команді.
Я тільки що познайомився з цими хлопцями, але вже довірив їм своє життя, і вони зробили те ж саме. Я знав, що вони ризикують своїм життям, щоб врятувати мою, і я зробив те ж саме для них. Я дякую Джона за те, що цей перехід відбувся без проблем. Він був одним з кращих керівників, на яких я коли-небудь працював в армії. Він не користувався повагою своєї команди і інших тільки тому, що був начальником. Він заслужив загальну повагу завдяки своєму характеру, лідерським якостям і спокійній поведінки в бою. Здавалося, його нічого не турбувало. Я відразу ж подивився на нього як на людину, якій я хотів наслідувати.
Протягом своєї кар'єри я зрозумів, що всі підрозділи спеціальних операцій поділяють загальний образ мислення. Всі ми були налаштовані однаково. Всі ми почали з загальної мети. Раніше і в мирний час між частинами було суперництво. Але як тільки почалася стрілянина, це суперництво було відкинуто на користь командної роботи, тому що якщо і було щось, про що ми все домовлялися, то це виконання нашої місії та повернення додому в цілості й схоронності.
Якщо ви думаєте про групу спеціальних операцій - морських котиків, спецназівців, рейнджерів, десантників ВВС і бойових диспетчерів - як про човен, всі гребуть. Офіцери, аж до самого нового хлопця, навчені в першу чергу дбати про команду і робити все необхідне для виконання місії. Такий же менталітет я бачив, коли працював з міжнародними спецпідрозділами.
Це загальне у кожного підрозділу, з яким я коли-небудь працював або тренувався. Деяке спорядження і тактика можуть трохи відрізнятися. У деяких загонів були іграшки краще, але, врешті-решт, не мало значення, чи була у вас найдорожча гвинтівка або була спеціальна підготовка. Ми всі зголосилися пройти найважчі тренування, які тільки могли знайти в наших країнах. Ми всі навчилися примушувати себе виходити далеко за межі наших розумових і фізичних обмежень.
Такі підрозділи, як морські котики та інші підрозділи спеціальних операцій, існують з моменту початку війни. У греків були спеціальні підрозділи, а армія Джорджа Вашингтона використовувала снайперів під час американської революції.
Але тільки після Другої світової війни чиновники почали з'ясовувати, як найкраще перевіряти і навчати сили спеціальних операцій. І першим кроком завжди був пошук хлопців з правильним мисленням для досягнення спільної мети групи. Спосіб мислення - це спільний знаменник.
Чарлі Беквіт після прибуття до В'єтнаму в 1965 році став командувати проектом «Дельта» - загоном B-52. Розвідувальний підрозділ було створено для збору розвідувальної інформації уздовж стежки Хо Ши Міна і в Південному В'єтнамі. Беквіт звільнив більшість солдатів в загоні, коли взяв на себе командування і почав набирати заміну, використовуючи флаєр.
РОЗШУКУЄТЬСЯ: Волонтери проекту Дельта. Гарантує вам медаль, сумку або і те, і інше. Вимоги: бути волонтером. Довелося пробути в країні мінімум шість місяців. Повинен був мати CIB (значок бойової піхоти). Повинен бути хоча б в званні сержанта - інакше навіть не приходь і не розмовляй зі мною.
Він хотів знайти хлопців на зразок моїх товаришів по команді, які відрізнялися незмінним настроєм і цілеспрямованим прагненням виконати місію. Виходячи з менталітету флаєра, Беквіт пізніше створив <CENSORED> на основі того, що він дізнався від британської SAS.
Але військові - не єдиний приклад. Ернест Шеклтон, який очолював три британські експедиції в Антарктику в 1900-х роках, як повідомляється, розмістив в лондонській газеті оголошення про пошук людини того ж типу:
Розшукуються чоловіки в небезпечну подорож. Низька заробітна плата, сильний мороз, довгі години повної темряви. Безпечне повернення сумнівне. Честь і визнання в разі успіху.
Я б записався на проект Беквита «Дельта» і експедицію Шеклтона.
Я ніколи не хотів робити нічого нормального. Я не можу бути середнім. Ніхто з учасників спеціальних операцій не може бути середнім, тому що наші місії ніколи не бувають простими або рутинними. І Шеклтон, і Беквіт прагнули до спільного розуміння мети і загального мислення всіх своїх людей. Якщо когось із їхніх екіпажів не було по правильним причинам і через потреб команди, ймовірність невдачі була вище. А невдачі в співтоваристві спецоперацій неприпустимі.
Більшу частину ночей в Іраку я сидів на посадковій площадці Little Bird - вертольота MH-6, яким керував 160-й авіаційний полк спеціальних операцій - мчав по дахах. Я стрибав по мотузці на дах будівлі і очищав верхні поверхи, в той час як мої товариші по команді в вантажівках на вулиці очищали нижні поверхи. Місії були саме тим, на що я підписався, але я виконував їх з армією, а не зі своїми товаришами по команді SEAL. Ми вели масштабну кампанію з демонтажу «Аль-Каїди» в Іраку.
Ми назвали це «Багдадський спецназ».
Але іноді ночами у нас не було Little Birds. Якщо ми збиралися на дах, нам доводилося підніматися.
Коли я перетнув стіну парапету, я озирнувся через плече і побачив, що Джон досяг даху. Я повернувся і попрямував в протилежний кут, шукаючи будь-які цілі. Дах був покритий черепицею, а невеликий парапет висотою в два фути повністю огинав край. Посередині даху перебувала двері, а по кутах будівлі було прикріплено безліч супутникових антен всіх марок і моделей. Зв'язки товстих чорних ліній електропередач тягнулися від будинку до будинку, провисаючи над дорогою і провулком.
У мене в голові була карта місцевості, і я знав, що мета, яку ми шукаємо, знаходиться по ту сторону даху. По радіо я чув, як наземна група шукає потрібні двері.
Притулок противника перебував в дуплексі, але через радіообмін наземна група не знала, які двері зламати і увійти.
Зі свого місця на висоті трьох поверхів я міг бачити вантажівки наземної групи. Я почув приглушений гуркіт, і армійські оператори на землі почали входити в будинок. Я стежив за будинком, чекаючи будь-яких ознак руху.
Потім по радіо почув що хлопці потрапили не в ту сторону дуплексу. Тепер вони переходили на інший бік дуплексу. Я чув постріл з АК-47 і деякі крики.
«У нас є "squirters"», - почув я по радіо.
З нашої точки зору я знав, що "squirters" повинні бути близько, але вони були поза увагою. Ми не могли бачити провулок, розташований на північ від нашого місця розташування, через будівлі перед нами. Нам потрібно було перейти в іншу будівлю, але не було часу спуститися до першого поверху, перейти до наступного будівлі, а потім розчистити собі шлях назад на три поверхи на дах іншого будинку.
Поруч на даху помітив драбину. Вона виглядала досить довгою, щоб доходити до стіни парапету в іншу будівлю. З цього даху у нас був відмінний кут провулка, по якому ворожі бойовики збігали.
Я подивився на Джона, але він працював по радіо, яке було забито повідомленнями про біжучих бойовиків. Хлопці всередині будівлі також знайшли схованку зі зброєю та вибухівкою.
Я хотів вступити в бій, тому підбіг до драбини. Вона була зроблена з викинутих шматків дерева, збитих разом. Один цвях і трохи дроту тримали сходинки драбини. Я схопився за драбину, поклав її собі на плече і побіг до краю будівлі, де чекав мій товариш по команді.
«Думаєш, ця драбина haji нас утримає?» - запитав мій товариш по команді.
Ми були на три поверхи вгору. Я стояв на краю парапетной стіни і дивився через відкритий простір між будівлями. Він був футів п'ятнадцяти в поперечнику.
«Якщо ми покладемо його плазом і поповземо, я думаю, так воно і буде», - сказав я, сподіваючись більше, ніж вірячи цьому.
«У будь-якому випадку, ми збираємося з'ясувати це», - сказав він з усмішкою.
Ми обидва хотіли вступити в бій і не дати "squirters" втекти або, що ще гірше, влаштувати засідку. Ми обережно перемістили сходи через провулок. Мій товариш по команді пішов першим. Лежачи рівно, він ковзнув по сходах, поки я тримав її і стежив за іншою будівлею. Коли підійшла моя черга, я перекинув гвинтівку за спину, щоб вона лягла мені на спину і поповз.
Мої думки повернулися до тонкого льоду на Алясці. Єдиний спосіб подолати тонкий лід - це якомога ширше розподілити вагу тіла. Якщо ви встанете, вся ваша маса тіла буде в одному місці, а в наступну мить ви впадете в крижану воду. Повзати по драбині, як по тонкому льоду, було дуже небезпечно. Ми були в трьох поверхах від землі, навколо носилися ворожі бойовики, і ми збиралися довіритися цій дерьмовій іракськії драбині, яка утримає нас від падіння.
Принаймні, на Алясці у мене не було зайвих шістдесяти фунтів спорядження.
Я зробив два глибокі вдихи і спробував зосередитися. Це був один з тих випадків, коли перебування в моєму трехфутовому світі підтримувало мене, тому що я все ще ненавидів висоту.
Дюйм за дюймом я повз по провулку. Внизу я побачив величезну купу сміття. Здебільшого це було схоже на кухонні відходи з гниючими продуктами і різними контейнерами для їжі. У провулку майоріли поліетиленові пакети, і це виглядало так, як ніби автомобіль або вантажівка врізалася в купу сміття, розкидавши сміття по центру провулка.
Я не переставав рухатися і нарешті добрався до іншої будівлі. Повернувшись на ноги, я кинувся до кута, шукаючи "squirters". Ворожі бойовики легко пішли б, якби ми вагалися або вирішили не використовувати сходи. Я підібрав "squirters", що біжать ніби спринтери, коли ми підійшли до краю будівлі і заглянули в провулок. Обидва чоловіки були озброєні гвинтівками.
Я бачив лазерну зупинку мого товариша по команді на бойовику зліва. Я сфокусувався на бойовику справа. Ми обидва відкрили вогонь і застрелили бойовиків, перш ніж вони змогли дістатися до входу в провулок. Їм пощастило, коли наземні сили вдарили не по тій стороні дуплексу, але тут їх удача і закінчилася.
В іншій будівлі Джон почув постріли. Краєм ока я бачив, як він поспішає до того місця, де ми залишили сходи. Я повернувся в провулок і продовжував сканувати. Мої товариші по команді в будинку все ще розчищали кімнати і знаходили зброю, але було неясно, скільки бійців було в притулок.
Наді мною я чув, як в небі перетинають AH-6 Little Birds. Вони були озброєні ракетами і кулеметами, готові вступити в бій, якщо ми зіткнемося з неприємностями. Після перших повідомлень про "squirters" вони почали літати все розширюються колами від цілі в пошуках бойовиків, які могли б втекти.
Потім я почув по радіо терміновий дзвінок.
«В нас поранений», - сказав пілот Little Bird.
Через кілька секунд пілот знову почав викликати станцію.
«В нас поранений».
Спочатку я припустив, що наземні сили зазнали втрат, коли вони закінчили розчищення цільового будівлі. Потім пілот повернувся з другим доповіддю.
«В нас поранений приблизно в ста метрах на південь від цільового комплексу», - сказав пілот.
В цьому не було сенсу. Я знаходився в ста метрах від мети разом з Джоном і моєю командою. Ми зв'язалися, але пілот не міг з нами говорити. Ми були в порядку. Бійці так і не вийшли з кола.
Я глянув на свого товариша по команді. Він знизав плечима. Я повернувся, щоб подивитися, чи був Джон на нашому даху, щоб я міг запитати його про радіозвонке.
Джон пішов.
«Куди подівся Джон?» Я запитав свого товариша по команді. «Він тільки що говорив по радіо».
"Де драбина?" - сказав мій товариш по команді.
Лайно.
Ми обидва кинулися до краю будівлі. Драбини не було. Я подивився в сторону і побачив Джона, що лежить в купі сміття. Його шолом був повернений набік, і я міг тільки почути слабкий стогін, коли він хитнувся від болю.
«Роджер, я бачу», - сказав я по радіо. «Він знаходиться в провулку між будинками, розташованими на південь від цілі».
Вертоліт бачив, як він впав, і, мабуть, сказав це хлопцям на землі. Тепер медики хотіли знати, як до нього дістатися.
«Візьміть кординат GRG і давайте поговоримо з людьми, щоб вони взяли його», - сказав мій товариш по команді. «Нам потрібно спуститися туди зараз».
Ми все ще отримували повідомлення про додаткових бойовиках в цьому районі. Якщо вони наткнулися на Джона, він був мертвий. Я витягнув свій GRG - довідкову діаграму з координатної сіткою, яка представляє собою невелику карту з будівлями в районі, позначеними номерами - і почав вести хлопців на землі до Джона.
GRG зазвичай робляться з супутникових фотографій місцевості, і вони часто використовуються для нанесення ударів з повітря, надаючи пілотам і хлопцям на землі одну і ту ж точку зору.
«Почекай», - сказав я у рацію. «Він внизу в провулку на перетині Echo Four і Delta Eight».
Сухопутні війська негайно відправили свою медичну групу до місця події, використовуючи координати GRG. Ми стояли на даху і прикривали його, поки наші товариші по команді не увійшли в провулок. Потім почали шукати вихід з даху. Ми не могли повернутися в початкове будівлю, тому що драбина, що складається з двох частин, лежала в провулку. Дах нового будинку була ідентичний даху першого, з дверима, що вели вниз. Вони були не закриті.
Я намагався зосередитися і заспокоїтися. Я дійсно хвилювався за Джона. За ті місяці, що я працював з Джоном, він став наставником і другом. Я відчував себе так, як ніби він і інші мої товариші по команді були братами, як і мої товариші з морських котиків. Я б не хотів, щоб з ним щось сталося. Зі свого місця на даху він виглядав не дуже добре, але я чув його стогони і, маючи медичну освіту, знав, що це, принайні, хороший знак.
«Поїхали», - почув я шепіт мого товариша по команді, коли він вказав на двері, що ведуть до будівлі.
Я повільно спустився сходами зі зброєю готовим до пострілу. Входити в будівлі в Багдаді завжди було трохи шокуючим. Зовні було важко сказати, як воно виглядатиме всередині. Багато разів ми потрапляли в будинку, які виглядали старими, тільки в середині в кімнатах була красиві меблі та вид.
Я поняття не мав, що ми знаходимося в будинку, коли кілька хвилин тому переліз через сходи. Сходи виходили в коридор на третьому поверсі чийогось будинку. Мої черевики скрипіли по мармуровій підлозі, коли ми попрямували до сходів в кінці коридору. Я побіжно оглянув кожну кімнату, поки ми проходили. Я хотів переконатися, що там немає бійців, але на цьому все. Ми дійсно не оглядали весь будинок. Нам потрібно було пробратися до виходу і до Джона.
Ми спустилися по мармурових сходах, що ведуть з третього поверху на другий. Сходи продовжувала спускатися на перший поверх. Ми спускалися на другий поверх, коли я побачив людину, що стоїть на майданчику трохи нижче. Він був одягнений в дішдашу, довгий одяг, який носили арабські чоловіки, і сандалі. Його руки були витягнуті і наполовину підняті, наче він хотів переконатися, що я бачив, що він не озброєний.
"Я можу вам допомогти?" - сказав він по-англійськи, але з легким акцентом.
Я збирався почати кричати на нього, щоб той звалився на землю, але майже бездоганний англійський вразив мене.
«Нам потрібно спуститися вниз, - сказав я.
«Йди за мною», - сказав він.
Я підійшов до нього і тримав гвинтівку за його спиною, поки він повів нас на другий поверх. Я не довіряв йому, але я також думав, що малоймовірно, що в його будинку були бойовики. Я зрозумів, що він просто хотів переконатися, що ми не розбили його будинок, намагаючись знайти вихід.
«Я професор», - сказав він.
Я не відповів. Мені було все одно. Я просто хотів вийти з дому і дістатися до місця, де знаходиться Джон. Моя місія почалася як хіт, але як тільки Джон отримав травму, місія змінилася.
Професор провів нас до вхідних дверей і відкрив замки. Він відкрив двері і відступив з нашого шляху. Мій товариш по команді сказав професору відійти від дверей і мовчати. Я зупинився на порозі і виглянув у пошуках бійців. Впевнений, що ми в безпеці, я вийшов з дверей в провулок.
У провулку я побачив медика, який стояв на колінах поруч з Джоном. Він був у свідомості і все ще стогнав. Він впав з трьох поверхів в провулок і приземлився в купу сміття. Ймовірно, це був єдиний раз, коли купа іракського сміття когось врятувала. Велику частину часу мене турбували бомби, закладені в купах, збудованих уздовж вулиць і провулків іракської столиці.
Коли ми підійшли, медик розмовляв з Джоном.
"Ти можеш встати?" - запитав його медик.
"Ага", - сказав він.
У Джона не було зламаних кісток. Він видав протяжний стогін, коли ми допомогли йому піднятися і проводили до очікують вантажівкам. Він плюхнувся в кузов вантажівки і глибоко зітхнув. Йому було боляче, але він не хотів цього показувати.
"Чорт забирай. Це відстій. Чортова драбина зламалася", - сказав Джон.
Джон не бачив, як ми встановлюємо іракську драбину, і в той момент, коли він почув наші постріли, він вирішив, що це одна з наших металевих драбин, яку ми несли по кожній цілі. Все, що у нього було на думці, було змусити нас підтримати будь-яким можливим способом.
Він вирішив пройтися, а не повзати по сходах на животі і розподіляти вагу, як ми. Він спробував пройти сходинку за сходинкою по сходах, яка була пов'язана старим дротом і іржавими цвяхами. Він був на висоті трьох поверхів, в спорядженні понад шістдесят фунтів і дивився в окуляри нічного бачення. Навіть наші окуляри, які були одними з кращих, утруднювали сприйняття глибини.
Здійснити це було б важко навіть вдень та по металевій драбині, але Джон спробував зробити це вночі, в бою. Він пройшов половину шляху і, ймовірно, подолав би всю відстань, не впавши, якби драбина не зламалася в центрі під його вагою.
Я був приголомшений, слухаючи, як він розповідає нам про те, що сталося. Щоб пройти по сходах вночі, під час перестрілки, потрібно мати яйця. Я почав жартувати над ним, що драбина зламалася від ваги його яєць.
Незабаром після цього ми завершили рейд і поїхали назад до палацу. Джон стогнав кожен раз, коли вантажівка врізалася в колію, а в Іраку на всіх дорогах є вибоїни. Коли ми повернулися, він не пішов в лікарню. Він просидів над "AAR" перед сном. Джон взяв два вихідних, а потім повернувся до своїх обов'язків. У нього були синці, але серйозних травм немає.
Я відчув полегшення, побачивши його два дні по тому летучи до нової мети, як летить маленька пташка, але не так, як він. Безсумнівно, пропустити місію і знати, що ми потрапляємо в біду без нього, було гірше, ніж будь-яка біль від його падіння
Я до сих пір підтримую зв'язок з Джоном. Фактично, в минулому році я був на його вечірці з нагоди виходу на пенсію. На вечірки були тільки найближчі. Джон все ще був у формі, але без бороди. Як і я, він виглядав старіше. Не по роках, а по пробігу. Він віддав своїй країні більше двадцяти років служби.
Джон називає мене своїм «улюбленим котиком». Я дуже пишаюся цією відзнакою, так як він не тільки був одним з кращих керівників, на яких я коли-небудь працював за весь час в SEAL, але і став другом на все життя. Навіть після того, як я повернувся з цієї дислокації в Іраку, і, незважаючи на наш щільний графік, нам вдавалося підтримувати зв'язок. Бесіди стосувалися не тільки поточних подій; ми завжди порівнювали новітні тактики і прийоми, які використовуються нашими відповідними підрозділами. Змагання між армією і флотом офіційно закінчилося в наших умах, і ми були однією великою командою, яка завжди підтримувала один одного. Джон був моїм приятелем з плавання на «зеленій» стороні.
Я приїхав до Багдада нервовим новачком, який не був упевнений, що мені сподобаються армійські хлопці. Але я майже з першого дня зрозумів, що у нас однаковий спосіб мислення. У нас була спільна мета, і це дозволило мені стати членом команди. Ми не виявилися втягнутими в безглузде суперництво через колір нашої уніформи. Ми можемо використовувати різне устаткування і проводити свої курси відбору, але ми всі однакові в своїй свідомості.
Ми всі зголосилися брати участь в найнебезпечніших місіях, де, як висловився Беквіт, звичайним явищем є «медаль, труп або і те, і інше». Ми всі можемо змиритися з «низькою зарплатою, сильним холодом, довгими годинами повної темряви», як обіцяв Шеклтон, тому що всі ми швидше помремо, ніж програємо.
Але, перш за все, ми завжди ставимо команду вище людини і ніколи не приймаємо від усіх нічого, крім самого кращого. Ці слова легко вимовляти і писати, але з ними важко жити. Але це ті люди, з якими я служив в співтоваристві спеціальних операцій, люди, які поділяють спільне розуміння мети і майже ідентичний образ мислення.
